— Це можна було б передбачити, — бурмотів він собі під ніс. З внутрішньої кишені витяг пістолет великого калібру. Водій міцно стис губи і додав ще газу. Стрілка спідометра стрибнула на цифру вісімдесят.

Вони виїхали на пілішсентіванську дорогу. Вдалині миготіли вогні міста. Обидві машини швидко проскочили через село і помчали до віденської дороги… «Сітроен» робив одчайдушні спроби відірватися од свого переслідувача.

— Давай газу, Фері! — підхльостував Коцка широкоплечого шофера.

— Вже й так майже сто десять кілометрів. А більше й «Сітроен» не витримає.

— Треба їх випередити!..

— Навряд чи пощастить, — зауважив водій, не спускаючи очей з дороги, яка в цих місцях робила часті повороти. — Не пустять нас вперед… Затиснуть у канаву.

— Вмикай прожектор!..

Вони наблизились до «Сітроена» на десять-п'ятнадцять метрів. У світлі прожектора Коцка чітко бачив чоловіка, який час від часу виглядав у вікно. Щось знайоме було в ньому, але тінь від капелюха не давала змоги розгледіти лице.

Яскраве світло, певно, заважало водієві передньої машини.

— Спробуй випередити їх!

— Хіба не бачиш, що не пускають? — сердився Фері.

— Сигналь! — наказав Коцка.

Та «Сітроен», не звертаючи уваги на сигнал, вийшов на середину дороги.

— Не лишається нічого іншого, як трохи штурхонути їх ззаду, — сказав шофер.

— Не можна. З ними наш товариш…

— А випередити неможливо…

З уст Коцки мимохіть зірвалася якась довга лайка Раптом слово застряло в горлі…

— Стоп! — крикнув він, отямившись від несподіванки. Фері натис на гальма. З вікон «Сітроена» пролунав постріл… Один… другий…

Вітрове скло «Гумбера» пробила куля…

— Стережися! — гукнув Коцка шоферові.

— Як тут стерегтися? — сердився Фері. — Де подінешся від куль?..

В руках Коцки теж заблищала зброя. Рукояткою пістолета він розбив скло. Осколки, дзенькнувши, бризнули на всі боки…

Цілитися було важко, бо машина весь час підстрибувала на вибоїнах дороги.

З «Сітроена» час від часу стріляли. Старший лейтенант старанно цілився, хоч знав, що своїм дрібнокаліберним пістолетом не завдасть великої шкоди супротивникові. Машини мчали на відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів одна від одної. Коцка прицілився у праве заднє колесо. Не влучив. Знову вистрілив…

З другої машини кілька куль влучило в капот.

— Падлюка! — з ненавистю процідив Коцка. — В нього автоматичний пістолет.

— Сто чортів! — вигукнув Фері. — Куля влучила в праву передню пишу! Тримайтеся! — Машину почала стрімко заносити вбік до рівчака. Придорожні дерева загрозливо наближалися…

Коцка весь напружився, упираючись в сидіння, почувся тріск, дзвін розбитого скла. Він інстинктивно затулив рукою очі. Раптом його рвонуло, і він полетів на Фері…

Коли Коцка розплющив очі, машина стояла поперек дороги. Задня лампочка «Сітроена» мигтіла десь за кілька сот метрів попереду…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Була вже десята година, коли Коцка з Фері добралися до управління. Коцку дуже пригнічувала невдача. Челеї стурбовано слухав доповідь старшого лейтенанта. Він думав про Олайоша і картав себе за те, що дав йому таке небезпечне доручення. Згадав свою останню розмову з Олайошем. «Не хвилюйся, Бейло. Кинь усі сумніви, — сказав Олайош. — Я вважаю за свій громадський обов'язок допомогти вам. Це обов'язок комуніста». «Гаразд, гаразд, Гейзо, — заспокоював тоді Челеї свого товариша. — Але це зв'язано з великою небезпекою». Ніколи він не забуде здивованого погляду Гейзи. «Ти кажеш, що це небезпечно? — спитав той. — А хіба ми повинні виконувати лише легкі завдання, не пов'язані з риском? Одним словом, не варто про це так багато говорити. Якби я навіть не був комуністом, все одно моїм обов'язком було б допомогти вам». — «Ти чудова людина, Гейзо. Якби всі міркували так, нам було б набагато легше працювати, і ми, певно, менше помилялися б». Гейза не відступав. Попросивши відпустку, він зразу ж приступив до роботи. Тепер невідомо, що з ним. Банда Фреді не дуже церемониться з тими, хто стає їй на дорозі. Смерть Єви Шоні і Вільдмана красномовно свідчить про це. Якщо вимагають їхні інтереси, вони не спиняються навіть перед найжорстокішим вбивством. А Фреді вже знає, що Гейза не племінник Вільдмана. Олайоша, певно, оглушили, інакше б він допоміг Коцці під час перестрілки. Тепер залишається тільки мобілізувати всі сили, щоб врятувати Олайоша.

— Коцко, — озвався підполковник, — піднімай усіх по тривозі. Розпочнемо відкриті розшуки. Зв'яжіться з поліцією. Доктора Сегеді негайно затримайте. Неодмінно треба знайти машину. Попередь наших людей, залишених у засідці на квартирі Єви, щоб були готові до всього. Видно, Фреді не має наміру так просто здатися. Біля вілли Голуба залиш тільки Мікі, всіх інших залучи до розшуків.

— Зрозуміло, — сказав Коцка. — Ти будеш тут?

— Так, — відповів підполковник. — У разі якихось змін я негайно повідомлю тебе. Вдосвіта має прибути Б-19. Можливо, в нього будуть якісь нові дані. Краснай уже тут, але на його слід поки що не вдалося напасти.

Отже, твоє завдання — найти Олайоша, а я захищатиму ФБ-86.

Старший лейтенант швидко вийшов. Челеї в задумі сидів за письмовим столом, коли йому подзвонив Коцка.

— Алло, — гукнув він у трубку. — Сегеді зник, на квартирі його немає. Можливо, він і не повернеться. Не знайшли жодного документа — все спалено. Тільки рація на місці.

— А де його дружина?

— Мешканці будинку сказали, що вона ще вчора виїхала.

Розстроєний Челеї поклав трубку і почав ходити по кімнаті. «Все ж таки виходить так, як я й гадав, — майнула в голові думка. — Фреді має десь ще одну квартиру і живе там під іншим прізвищем. Олайоша він, певно, і повіз туди. Квартира може бути тільки у віллі, відлюдній віллі, в яку можна непомітно занести непритомного.

Естер збиралася вже лягати, коли хтось подзвонив. Дівчина була сама, сестра поїхала до батьків у село. Швиденько накинувши на себе халат, вона поспішила до дверей.

— Хто там? — тривожно спитала дівчина. З того часу як з Іштваном скоїлося лихо, вона стала дуже нервовою.

— Іштван Краснай, — почула Естер через двері глухий голос.

У Естер стислося серце. Від несподіванки вона не знала, що й робити: радіти чи лякатися. Якусь мить стояла безпорадно, потім рішуче відімкнула двері.

Іштван зайшов, його ледве можна було впізнати. Дівчина відступила на кілька кроків, забувши навіть зачинити двері…

Іштван сам причинив двері, повернув у замку ключ і глянув на дівчину. Естер не відривала від нього погляду. В синіх очах хлопця світився жах і відчай. Такий вираз очей буває у зацькованих диких звірів. Юнак cxyд, його обличчя було бліде, як у хворого або в людини, що не спала довгі ночі.

Естер здригнулася від жалю.

— Іштване, — майже пошепки промовила дівчина. — Іштване! Звідки ти?.. — Вона передчувала, навіть була певна, що він повернеться, і все ж ця зустріч була несподівана.

— Естер…

— Заходь у кімнату… — Естер відчинила двері. Іштван мовчки пішов за нею.

Скинувши пальто, хлопець сів навпроти Естер. Вони дивилися одне на одного наче чужі.

— Можна залишитись тут на кілька годин? — порушив тишу юнак.

Естер кивнула головою.

Іштван заплющив очі, міцно стиснув губи. Його лице нервово засіпалось. Біль краяв його серце. До очей підступали сльози… Як добре було б заплакати… кинутись на груди цій чистій, чесній дівчині, знайти в неї ліки для душевного болю, втіху, розраду. Боже, як добре було б почути людські слова, які підбадьорили б його, вселили надію, що не всьому ще кінець, що мости, які ведуть у чесне життя, ще не спалені… Ні, для нього немає прощення… він пропащий… Удосвіта, о четвертій годині, його чекатиме людина, якій треба передати відкриття… і він мусить виконати це завдання, бо в нього немає сил розпрощатися з життям…